Ми живемо всередині бульбашки, видутої вибухами зір

Ось наша адреса, справжня.

Сонце сидить майже в центрі порожнини в космосі завширшки приблизно тисячу світлових років, де газ розрідженіший за найкращий вакуум, який можна створити в земній лабораторії. Її звуть Локальною бульбашкою, і з’явилася вона зовсім не лагідно. Десь від чотирнадцяти до двадцяти зір у сусідній колисці вибухнули за останні десять-двадцять мільйонів років, і їхні ударні хвилі вимели околицю майже дочиста. У цю порожнину ми зайшли близько п’яти мільйонів років тому й досі в ній перебуваємо.

Уже саме це змінює картину. Ми живемо не у відкритому космосі. Ми живемо у видутому нутрі низки мертвих зір.

Та найбільше мене вразило те, що бульбашка робить на своєму краю. Розширюючись, оболонка згребеного газу працює як плуг, нагортаючи речовину перед собою. Нагорни досить холодного газу в одне місце, і він стискається в нові зорі. У 2022-му астрономи це закартографували й виявили дещо майже підозріло доладне: майже кожна молода зоря й кожна область зореутворення поблизу нас сидить на поверхні цієї бульбашки. Плеяди, колиски в сузір’ї Тельця, яскраві нові зорі в небі, усі нанизані на оболонку, мов роса на павутинні.

Тобто ті самі вибухи роблять одразу дві речі. Їхній попіл — це радіоактивний пил, що й досі осідає на Антарктиду. А їхня ударна хвиля — причина, чому поблизу нас узагалі є новонароджені зорі.

Смерть і колиска виявляються однією й тією самою подією. Зорі, що загинули, не просто лишили по собі уламки. Вони стиснули газ до тих самих умов, що запалюють наступне покоління, а ми живемо в тихій порожнині посередині, поки це коїться на стінах довкола нас.

Мені важко це осягнути й важко відвести погляд. Небо не є нерухомим тлом. Це нутро вибуху, який досі заклопотано щось творить.